Seven 🇺🇦 Poems a Week. Week 4: Yaryna Chornohuz
Yaryna Chornohuz, 140th Separate Reconnaissance Battalion. Seven poems from the book “[dasein: defence of presence]”, translated from Ukrainian by Victor Shepelev
This is a part of the “Seven Ukrainian Poems A Week” project: translations of modern Ukrainian poetry, one poet/7 poems a week.
[those who shall die in battle] those who shall die in battle have too bright eyes at war nobody ever decides to die in battle (that’s worthless book romantic), and yet... if one needs to talk about them, then — I feel them too well their appearance in your life is like illumination, kinda “here you are” once they know by your gaze you know who they are and how they will go they start to talk to you at the level of heart and talks at the level of heart are always about nothing and often are spoken as silence — you make signs turning around, while you walk behind each other so as not to be heard by the enemy. talks in the language of heart are like oak leaves there is hardly anything more lasting and eternal than them. than their silent presence in the middle of summer which will go into the ground, too until the next oblivion. that’s how keep silent while talking to you those who decided to die in battle. that’s how they talk to you while keeping silent those who decided to die in battle. you are revealed to them like truth they are revealed, like truth, to you. and in a desire to tell that there is nothing on the whole Earth more important than him — you have no power to halt time, even for an instant. you are powerless, you can’t give him anything except for the rope from your heart. and still they feel your knowing of who they are better than their own body. and in an unconscious desire to die first they expose their sole fear — it is better to go blind, to not exist, anything is better — only not to outlive the death of one whose heart anchors them to the world like an invisible silver pin only to be the first... and on the conveyor belt of the death, which already dead russia loaded us onto we don’t let go of each other, even in nothingness “let nothingness not part you,” yes... every time you want to be wrong about the brightness of those eyes the eyes of those who decided one day to die in battle are always brighter than others’ [spirits of the forest and fields] The battlefront is consuming my heart and my friends. It is consuming all my words and eyeing the rest of my body. There are old myths about the times when an ogre came and 10-15 of the best boys and girls were to him given every month to satisfy his hunger and buy peace for the village. The ground of the gray zone periodically opens its jaw, to satisfy its hunger for war with us. We offered ourselves to the war, to satisfy its hunger with us and give peace to our country. We are all queued in a long trench. None of us knows when — and we don’t need to. But our enemy is no ogre. It is minor and overtakes only by the great quantity of small. No wonder that evil was painted as a plague in old myths, as a swarm of small things in great quantity, as locusts that ate all the harvest, as rats that are only dangerous when there are a lot of them and worthless when alone. Russia, that’s you. A multitude of small things in a great quantity. And we are fused with our land by the color of our clothes, by skin, blood, and way of life. We are somewhat like spirits of the forest and fields. Those you encounter for the first and the last time. For the second year, we see nothing but Donbas. And when we were let outside its limits for a few days into another world — we still saw only it. Industrial areas, terricones and quarries, watershed rivers through which the frontline passes, tired people of warzone, mines of the gray zone washed out by rains, destroyed cars, fire-impact, fire-impact, contact, MREs and uniforms, uniforms and MREs of the enemy — all mixed up. The world zeroed on defending this land. And even if something were to exist after this, even then — we probably won’t ever really need anything else. [left in occupation] the sick light of the sky arrows through not yet demolished windows of a strange house dries up my face dries up the minor waves of Siversky Don above our oak forest which was left in occupation everything is left there, what was destined short moments of peace like the most precise foreshadowing of war I lost Siversky Donets the ruby house above it along with you they say fallen are mourned after the war ends but our war will end with the life of us all therefore, a day to recall fallen the next day — into the battle the third — which will probably never come victory the word you are reaching for, like for a river which vanishes in the desert oh Lord how crippled we are in this desert our desert is eternal God give me strength to keep losing beloved ones God give me strength to let go of love leave me only the strength for steel, bullets, bandages and the heavy burden to carry out from the battlefield God give the strength to see, in place of our eternal enemy, only emptiness [left in occupation: 2] such a suppressed such a suppressed love like binoculars lost in the oak forest which you secretly go to look for together find it and keep silent from everybody such a suppressed love such a loss in a clearance of the forest and the river of the multicam smeared with dirt of the vest squeezing the chest of unspent ammunition such a lost love left on the attic of the ruby house sawed into flashes of memory judged into an inability to confess designated to be a secret Siversky Donets flows in occupation flows and waits to be liberated “would you have been alive — I would’ve hugged you” “would you have been alive — you’d recognized my voice behind the waves of Don” I keep walking behind as if it is another reconnaissance I carry a backpack a rifle suppressed weariness carry your heart and you walk forward your heart is heavy and bulky like a fragment of a ruin after the shell it takes every chance to weave around me like an ivy even when it stopped beating it says “won’t let go” says “don’t cry for me” such a suppressed love such a loss let there be somebody grieving for you while you call me to the sky brother in arms [left in occupation: 3] left in occupation lost in war things tend to return love returns them buying out the last ones where the production had stopped thus it is meaningless to grieve for the precious things left in occupation but what would you do with the touches of the dead on your body? how can you live with those fallen and left on the battlefield greeting you, addressing you? what have the closed eyes of those left in the battle on the occupied lands seen? the age of answers to the complicated questions has ended with the war leaving the immortality for the questions that even the wisest that even the bravest wouldn’t dare to answer who will raise barrows above the last gazes into the sky? the war gifts for free the highly paid and longly mourned truth the bodies are never letting go of the bodies the living die together with the dead those who fell in battle don’t die for a long time before the winter of the twenty-second we didn’t know what does it mean, “on a foreign field an eagle plucked his eyes away and the wolves devoured his flesh — such must be his fate” before the end of the February which will last for years we will know what the eyes of those left on the battlefield see before the end of the February which will last for years we won’t ever learn the exact answer to how to live with the touches of the dead on your body [if we both survive] for “Kucher” if we both survive I will try for the first time in my life to plant a seed into yet unmined field with my hands of a city person who only with the coming of war saw what’s hidden beneath the asphalt if we both survive we’ll live on the land where with every lost breath before your eyes the past occurs invisible and sharp the moon will turn blue and buzz in our ears every winter I will be embroidered by ice into mountains and steppe as crooked maps and there wouldn’t be a splinter of romance in it romance has vanished far in the rear along with heroism leaving for me your sudden presence... grizzled and passionate Death would be invited to bask with us by the wood flame she’ll beat us with her wooden sticks we’ll rub her numbed hands if we both survive I wouldn’t so painfully endure the painful light of spring which hurts me it will inevitably keep coming after winter that I can’t forget in this country winters are never forgotten [monologue] I would love to write poems where every line would conceal at least the sun the sea and the desert and then a sunrise among the frosty steppe a heat at the sea a coastal twilight in the summer an evening in the oak forest a veil of the night in the steppe I would love to write poems where every word would be a mystery and a mirror, in which anyone who reads it would saw hundreds of their own reflections I’d love to write in such a way that eternity would write with me its complex yet recognizable fractals of the universe and a human I’d love to converse in my writing with Ovid and Borges I’d love in my poems to talk about things with Heidegger and walk the thin rope with Nietzsche I would love to... but I was born in a nation that for hundreds of years defends itself from the enemy six times bigger defends its great country, while the enemy wants at any price to wipe us out, and have already perpetrated at least three genocides (actually, there were more) that’s why in my poems I cry on the graves of my sisters and brothers I cry on the ruins of our cities destroyed by russians I cry for pubs in which I drank with my dead then, still alive beer and wine I cry for ruined cities and for the occupied seaside I cry in my poems in that small gap in time when I am not fighting when I am not standing in defense I cry even when I can’t cry anymore when another mutilated body doesn’t move anything in you my people have cried for centuries on the graves, and I am crying and the only thing I can do apart from crying — is to take a rifle in my hands I did that a long time ago for poets in this country are the first to hear the war and every time they are considered insane but everybody drinks from the cup some drink half of it some — to the very bottom sometimes it seems that I learned to kill with poems dropping a grenade hanging from a drone but I doubt my poems ever lose the cry for the dead that’s what it is — to be a poet in Ukraine to always cry in poems on the fresh graves and also on those — hundred-years-old ones not too funny, right? and not optimistic, huh? but fair even when we forget our real name and language we never never never lose the faith in our beauty and strength, in freedom, and thus, even left covered only with ashes — we don’t give up apparently, this is the gift of my people
Poems In Ukrainian
[ті що мають загинути в бою] ті, що мають загинути в бою, мають занадто ясні очі на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою (це нікчемна книжна романтика), однак... якщо вже говорити про таких, то — я аж занадто добре відчуваю їх їхня поява в твоєму житті схожа на осяяння, таке ніби «ага, ось і ти» щойно вони по твоєму погляду бачать що ти знаєш хто вони і як підуть вони починають з тобою розмову на рівні серця а розмови на рівні серця — вони завжди ні про що і часто промовляються як мовчання — ви подаєте знаки обертаючись, ідучи за спиною один в одного щоб ворог не почув. розмови мовою серця схожі на дубове листя — навряд є щось тривкіше й вічніше аніж воно. аніж його мовчазна присутність серед літа, що так само піде в землю аж до наступного забуття. так мовчать з тобою розмовляючи ті що вирішили загинути у бою. так розмовляють мовчачи з тобою ті що вирішили загинути у бою. ти оприявнюєшся їм як істина, вони оприявнюються як істина тобі. і в бажанні сказати, що нема на цілій землі нічого важливішого, ніж він — ти не маєш влади зупинити хоча б на мить час. ти безсила, ти не можеш нічого дати йому, крім мотузки від свого серця. все одно вони відчувають твоє знаття хто вони краще, ніж власне тіло. і в несвідомому бажанні загинути першими вони проявляють свій єдиний страх — краще осліпнути, краще не бути, краще будь-що — тільки б не пережити смерть того чиє серце тримає їх за світ ніби невидима срібна шпилька тільки би бути першими... і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва росія ми не відпускаємо один одного навіть у небутті «і хай небуття не розлучить вас», так... кожен раз ти хочеш помилитися у ясноті цих очей очі тих що вирішили одного дня загинути у бою завжди ясніші ніж в інших [духи лісу і піль] Фронт з’їдає моє серце і моїх товаришів. З’їдає всі мої слова та задивляється на решту мого тіла. У стари міфах розповідалося про часи, коли приходив велетень, якому віддавали щомісяця 10-15 найкращих хлопців і дівчат, аби втамувати голод та купити спокій для селища. Земля сірої зони розкриває періодично свою пащу, аби нами втамувати голод війни. Ми запропонували війні себе самі, аби втамувати голод нами і дати нашій країні спокій. Ми всі у довгій щілині на черзі. Жоден з нас не знає коли — та й не потрібно це знати. Але ворог наш — аж ніяк не велетень. Він дрібний і бере тільки дрібною великою кількістю. Не дивно, що зло у старих міфах малювалося як чума, як сукупність дрібного у великій кількості, як саранча, що з’їла увесь урожай як щурі, як щурі, які небезпечні лиш тоді, коли їх багато, та нічого не варті поодинці. Росіє, це і є ти. Багато дрібного у великій кількості. А ми зрослися зі своєю землею кольором одягу, шкірою, кров’ю та шляхом життя. Ми схожі чимось на духів лісу і піль. Їх часто можна побачити вперше й востаннє. Другий рік ми не бачимо нічого, крім Донбасу. А коли нас відпускали на кілька днів за його межі у інший світ — ми далі бачили тільки його. Промки, терикони і кар’єри, річки-вододіли, по яких проходить лінія фронту, втомлені люди прифронтових зон, розмиті дощами міни сірої зони, знищені автомобілі, вихід-прихід, прихід-вихід, контакт, сухпаї та форма, форма та сухпаї ворогів — упереміш. Світ зійшовся клином на обороні цієї землі. І навіть якщо буде щось опісля цього, навіть тоді — нам іншого вже, мабуть, ніколи насправді не буде треба. [залишене в окупації] хворе світло небесних стріл крізь ще не знесені шибки чужого дому сушать моє лице сушать пам’ять дрібні хвилі Сіверського Дону над нашим дубовим лісом який залишився в окупації там залишилося усе, що судилось короткі миті спокою ніби найточніше провіщення війни я втратила Сіверський Донець рубіновий дім понад ним разом із тобою кажуть загиблих оплакують після закінчення війни але наша війна закінчиться з життям нас усіх тому день на те щоб згадати загиблих день наступний — у бій день третій — той що скоріш за все не настане перемога слово до якого тягнешся ніби до річки яка зникає в пустелі о Господи які ж ми скалічені в цій пустелі наша пустеля вічна Боже дай сили далі втрачати тих кого любиш Боже дай сили відпустити кохання залиш сили тільки на залізо кулі бинти та ще тяжку ношу яку треба винести з поля бою Боже дай сили на місці ворога нашого вічного бачити саму порожнечу [залишене в окупації: 2] така замовчана така замовчана любов ніби загублений у дубовому лісі бінокль який потайки йдете шукати удвох знаходите і мовчите від усіх така замовчана любов така загублена у просвіті лісу та річки вимазаного в землю мультикаму стиснутої розгрузки на грудях невідстріляних бк така загублена любов залишена на горищі рубінового дому попилена на спалахи пам’яті розсуджена на неможливість зізнатись визначена на таємницю тече в окупації Сіверський Донець тече і чекає на визволення «а був би ти живий — я обійняла б» «а був би ти живий — ти впізнав би мій голос за хвилями Дону» я далі іду за спиною ніби це черговий розвідвихід несу рюкзак автомат замовчану втому несу твоє серце а ти йдеш вперед твоє серце важке і громіздке ніби уламок руїни після снаряда оно обплітає мене щонагоди мов плющ навіть коли вже не б’ється воно каже «не відпущу» каже «не плач за мною» така замовчана любов така загублена хай буде хтось хто тужитиме за тобою поки кличеш мене на небо брате по зброї [залишене в окупації: 3] залишені в окупації загублені на війні речі мають властивість повертатися їх повертає любов викуповуючи останніми там де виробництво вже припинилося тому безглуздо сумувати за дорогими речима лишеними в окупації але що робити з дотиками загиблих на твоєму тілі? як жити з привітаннями та звертаннями до тебе полеглих і залишених на полі бою? що бачили заплющені очі залишених у бою на окупованих землях? доба відповідей на складні запитання скінчилася разом з війною залишивши безсмертя запитанням на які наймудріший на які найсміливіший не неважиться дати відповідь хто зведе над останніми поглядами в небо кургани? війна дарує безкоштовно дорого оплачувану і довго оплакану істину тіла нізащо не відпускають тіла живі помирають разом з мертвими полеглі в бою довго не помирають до зими двадцять другого ми не знали що таке «орел вийняв карі очі на чужому полі біле тіло вовки з’їли така його — доля» до кінця лютого що триватиме цілі роки ми визнаємо що бачать очі залишених на полі бою до кінця лютого що триватиме цілі роки ми так і не дізнаємося точної відповіді як жити з дотиками загиблих на твоєму тілі [якщо ми з тобою лишимося живі] «Кучеру» якщо ми з тобою лишимося живі я спробую перше в житті посадити рослину у ще незаміноване поле руками людини з міста яка тільки з приходом війни побачила що ховається під асфальтом якщо ми з тобою лишимося живі то житимемо на землі де з втратою кожного подиху перед очима відбувається пройдене невидиме й гостре місяць блактнітиме та гудітиме нам у вухах щозими мене буде розшивати крига по горах і степу кривими мапами і в цьому не буде ані скалки романтики вона зникла далеко в тилу разом з героїзмом лишивши мені твою раптову присутність... посивілу та пристрастну ми запрошуватимемо в гості Смерть щоб вона грілася з нами біля дерев’яного вогнища вона битиме нас своїми дерев’яними палками ми розтиратимемо їй задубілі руки якщо ми з тобою лишимося живі я не так болісно переноситиму болісне світло весни яке мене ранить воно неодмінно приходитиме далі після зими що її не можу забути у цій країні зими не забуваються [монолог] я би хотіла писати вірші де в кожному рядку було б заховано щонайменше сонце море й пустелю а потім світанок серед морозного степу спеку на морі прибережні сутінки в літі вечір у дубовому лісі пелену ночі в степу я би хотіла писати вірші де кожне слово було б загадкою і було б дзеркалом, в якому кожен хто читає бачив би сотні своїх відображень я би хотіла писати так аби вічність писала зі мною свої складні та впізнавані фрактали всесвіту та людини я би хотіла перегукуватися у написаному з Овідієм та Борхесом я би хотіла у них говорити про речі із Гайдегером та ходити по тонкій мотузці із Ніцше я би хотіла так... але я народилася серед народу, який сотні років веде оборону від ушестеро більшого ворога за свою велику країну, а ворог хоче будь-якою ціною нас знищити, і вже робив нам щонайменше три геноциди (насправді, їх більше) а тому я у своїх віршах плачу на могилах своїх посестер і побратимів я плачу на руїнах наших зруйнованих росіянами міст за пабами, де пила я з моїми загиблими та ще живими пиво та вино я плачу за зруйнованими містами та за окупованим берегом моря плачу у віршах у той невеликий відрізок часу поки не воюю поки не стою в обороні плачу навіть тоді, коли вже не можу заплакати коли чергове понівечене тіло більше не рухає в тобі нічого мій народ плаче на могилах століттями, і я плачу і єдине що можу вдіяти, крім плачу – узяти в руки автомат я вже давно це зробила бо поети у цій країні чують війни першими і кожного разу їх мають за божевільних але чашу усі випивають разом хтось наполовину хтось – до самого дна іноді мені здається, що я навчилася віршами вбивати кидаючи воги з підвісу дрона але навряд з них хоч колись зникне плач за загиблими це і є – бути поетом в Україні вічно плакати у віршах на ще зовсім свіжих могилах і ще на тих – яким сотні літ невесело трохи, так? і неоптимістично, м? зате чесно навіть коли забуваємо наше справжнє ім’я та мову, ми ніколи ніколи ніколи не втрачаємо віру в нашу красу та силу, у волю, а тому, навіть лишившись лиш під покровом попелу – не здаємось схоже, це і є дар мого народу
