Seven 🇺🇦 Poems a Week. Week 6: Valeriy Puzik

Valeriy Puzik, Ukrainian Armed Forces. Seven poems translated from Ukrainian by Victor Shepelev

This is a part of the “Seven Ukrainian Poems A Week” project: translations of modern Ukrainian poetry, one poet/7 poems a week.

To talk about cities

it is always hard to talk about cities that we grew up in
especially about streets through which enemy soldiers marched
especially about losses and those left behind
orphaned dogs and cats on roadsides

the dreams gain grayness with time
the color loses its meaning
and the knowledge about the blue sky
becomes a burden
the smell of the coal and shelled highways hangs in the air
the fuel oil in calluses looks like icons

and tracked ships are sailing through the mists
cutting through fields
uprooting winter wheat
amidst white snow, there are are imprints
of another tank breakthrough

and the earth is once again sawed with metal
100mm caliber seeds
seeds which will remain in the land
and will never sprout

and he says:
take a hit
keep the distance
and the line of fire
save the words
and your bitterness
save everything
and inhale the wormwood
the dragon behind you is breathing
the terricone is smoking
the terricone is alive

Pathologies

Scan my soul, my friend,
so that everything would be on display:
the scars and anger,
the extreme points of fury,
the extreme forms of nervous breakdown.

Scan my heart, my friend,
Sometimes I hear it,
sometimes I don’t.
The doctor says: — it murmurs,
Something, he says, is wrong.
The body, he says, is a mechanism,
and your engine is failing.
Maybe it is due to the lead in your lungs,
maybe it is Avdiivka chemical plant.
Do you remember, he asks, the boilers.
— I remember, I say, the warmth.
There were many cauldrons to boil.
One was burning inside, in Avdiivka;
another one was like the execution schedule, in ’14s:
the list of the names under the press of time,
cisterns of blood on the ground
and yellow tape
on a sleeve.
Those are some meds against wrinkles
and life,
I add.

So, what’s there? I ask

The bullet in the left one (5.45) slowly rusts
and advances,
advances towards its target.

The bullets, my frined, never rust,
at least inside me.

My heart is made of Kevlar,
my heart is armored.
5.45 is slow,
it—
won’t pierce.

Scan my head, my friend,
tell me where the holes are,
where the cracks come from,
where the winds blow from,
where this noise and rattle come from,
the rattle of monolith slabs...
Sh-h-h-h-h-h —
silence! —
do you hear?
It’s ringing in my ears again,
gunpowder in my lungs,
one more moment —
and it will ignite.

Scan my soul, my friend,
so that everything would be on display:
the scars and anger,
the extreme points of fury,
the extreme forms of nervous breakdown.
Scan everything,
I’ll add the signature and the date,
my fingerprints and my chevron,
my blood type,
my tag.

Scan my body, my friend,
made of dough an clay
strengthened by the fire
of internal heating plants.
The gunpowder burns in my lungs.
There is still pulse. Look, my friend,
here are my scales and gills
I am ablaze
on fire
breathing
who am I
who am
I
¿

* * *

I’ve seen a white heron flying towards the river,
I’ve seen it landing on the edge of a destroyed bridge.
It looked at burning reed,
It looked at water, and ashes,
And ashes, and smoke.
I’ve seen a white heron building a nest
Amidst debris and ruins.

* * *

I am entering the House of Culture
To read poems on a charred stage,
To look into the empty hall, at the toppled walls.
There were three hundreds seats for the occasion of a wedding ceremony,
Now there are broken windows and a hole from a Grad rocket in the ceiling.
And the rocket like dried flower sticking out of the middle of the stage,
As if it has the right to explode at any moment.
I am standing
I don’t know what to read next.
I have nothing now except war.
Except the fatigue and dirt under my nails,
Except the pain in my body,
Except spots on my right eye,
Except the uniform washed for this very moment,
I have nothing.
I am here.

And the rocket is sticking out in the hall.

My literature sprouts from its seeds,
My words are a draft between bookcases
Of village libraries mined by the occupiers.
My book quotes are under the rubble,
My poems are executed lines on gravestones,
They are dated to the beginning of the world’s end,
They are signed with the names of the fallen,
They are looking at the sky through the hole in the ceiling,
They are speaking in tortured voices in radio broadcasts.

The building stands hollow — it doesn’t fill with voices.
There are crates and ammo in corridors,
There are bloodstains and broken tourniquets on the stairs,
There is a red stain on the drapes from a soldier’s hand.

My poems are broken, they stand on crutches in hospitals.
My poems are moving their prosthetic fingers,
My poems are silent more than they talk,
My poems are bandaging wounds and loving, clinging to life.

* * *

the camo bible
trembles in my hands
the heart is beating out the rhythm
the engine hums
the clouds are low
the swamp is slimy

God’s voice is silent
it seems
he left these lands
in the first days
in the first waves
immediately after the New Year
maybe after Christmas
basically, before the occupation
but after that?
did he recall this country?

gray mined fields
tripwires to the stars
try to pass without touching
try to not get blown up
not to fall into the abyss of the eye
try to survive this winter
try not to remain in the ground
That’s what she have talked about

she have talked of this, too

as of sepia on pre-war photos
as of the bird with blue feathers
as of yellowed leaves and autumn’s handwriting
as of my mom being small, of grandpa
on memory imprints
as of dreams
and as
of this spring’s cold
cold hands
faces
mouths
empty houses
snow in April
this all

she said: expect trouble
said: clouds of war are moving in
do you hear, the black smoke
like a mist seeps into the city from the see
seeps onto every street
into every house
how would you dream now
how would you be


she have talked of this, too

city lights are cold
dim
city streets are empty
at night
on roadside, there is metal
people and animals
do you hear, a siren
when will it stop
when

..........
..........
..........

and
how would you look into the eyes now
how would you speak now
how would you write letters

..........
..........
..........

just to hug
just to hug
if only you have who

..........
..........
..........

and
be silent

* * *

This country
Taught me nothing
Nothing
Except invincibility and faith
Except the knowledge that
On your own land you have your own truth and strength

This country knows nothing
Nothing except victory
And free wings of a dream

This country is a space of independence
My invincibility center
My love
And my faith

This country is blood in my veins
Red mercury of idea
labor
and fight

This country
gave me
Nothing

Nothing
except the fact
that
I am

And there are millions like me.

Valeriy Puzik

From Valeriy’s personal archive, via Chytomo.

• Interview in English (Chytomo “Words and Bullets” project)

• Instagram with Valeriy’s paintings; YouTube, Facebook, Patreon

Poems in Ukrainian

Говорити про міста

говорити про міста, в яких ми росли, завжди важко
особливо про вулиці, якими йшли ворожі солдати
особливо про втрати й залишених напризволяще
осиротілих псів та котів на узбіччях

сни з часом набираються сірого
колір втрачає сенс
а знання про синє небо
обтяжує
в повітрі висне запах вугілля та обстріляних трас
мазут в мозолях схожий на іконостас

і крізь тумани пливуть гусенічні кораблі
розрізають поля
викорчовують озиму пшеницю
серед білого снігу залишаються сліди
чергового танкового прориву

і в землю знову засівається метал
зерно завбільшки із сотий калібр
зерно, яке залишиться в ріллі
і вже ніколи не проросте

і він говорить:
тримай удар
зберігай інтервал
та лінію вогню
зберігай слова
і гіркоту свою
зберігай усе
та вдихай полин
дракон за спиною дихає
терикон димить
терикон живий

Патології

Відскануй мені душу, друже,
так, щоб бачилось все:
рубці, шрами, злість,
крайні точки гніву,
крайні форми нервового зриву.

Відскануй мені, друже, серце.
Інколи я його чую,
інколи — ні.
Лікар каже: — шумить.
Щось, — каже, — не так.
Тіло, — каже, — механізм,
і твій мотор барахлить.
Можливо, це від свинцю в легенях,
можливо — Авдіївський коксохім.
Котли — питає — пам’ятаєш?
— Тепло — кажу — пам’ятаю.
Котли різні були.
Один всередині горів — Авдіївський;
інший — наче розстрільний календар у чотирнадцятому:
список імен під пресом часу
цестерни крові на землі
і жовтий скотч
на рукаві.
Своєрідні ліки від зморшок
і життя, —
додаю.

— Так що там? — питаю.

Куля у лівому (5,45) трохи ржавіє
і сунеться,
сунеться в ціль.

Кулі, друже, не ржавіють,
як мінімум, у мені.

Серце моє кевларове,
серце моє в броні.
5,45 повільна,
вона —
не проб'є.

Відскануй мені, друже, голову,
скажи, де діри,
звідки взялись щілини,
звідки дують вітри,
звідки цей шум і скрегіт
монолітних плит...
Тс—с—с—с—с—с —
тихіше! —
чуєш?
Знов у вухах дзвенить,
і порох в легенях,
ще мить —
і згорить.

Відскануй мені душу, друже,
так, щоб бачилось все:
рубці, шрами, злість,
крайні точки гніву,
крайні форми нервового зриву.
Відскануй усе,
я додам в кінці підпис і дату,
відбитки пальців і свій шеврон,
групу крові,
жетон.

Відскануй, друже, тіло,
що зліплене з тіста і глини,
що зміцнене вогнем
внутрішніх тепломереж.
Порох в легенях горить.
Пульс ще є. Дивись, друже,
це моя луска і зябра
горю
палаю
дихаю
хто я
хто
я
¿

* * *

Я бачив, як біла чапля летить до ріки,
Як сідає на край розбитого мосту,
Як дивиться на очерет, що горить,
Як дивиться у воду, і попіл,
І попіл, і дим.
Я бачив, як біла чапля будує гніздо
Серед уламків та руїн.

* * *

Я заходжу в Будинок культури
Читати вірші на обгорілій сцені,
Дивитись в порожній зал на повалені стіни.
Тут було триста місць для людей на урочистість весілля,
Зараз же розбиті вікна і дірка від граду у стелі.
І град, що стримить засохлою квіткою посеред сцени,
Ніби має право вибухнути будь-якої хвилини.
Я стою
Я не знаю, про що читати далі.
Окрім війни у мене зараз більше нічого немає.
Окрім втоми та бруду під нігтями,
Окрім болю в тілі,
Окрім плям на правому оці,
Окрім військової форми, випраної саме для цієї миті,
У мене більше нічого немає.
Я тут.

І град, що стирчить в актовому залі.

Моя література проростає з його насіння,
Мої слова — протяг між книжковими шафами
Замінованих окупантами сількських бібліотек.
Мої цитати з книг — під завалами,
Мої вірші — розстріляні рядки на могільних плитах,
Вони датуються початком кінця світу,
Вони підписуються іменами полеглих в боях,
Вони дивляться у небо крізь дірку в стелі,
Звучать замученими голосами в ефірі радіостанцій.

Будинок культури стоїть пусткою — не наповнюється голосами.
В коридорах — ящики і боєприпаси,
На сходах — сліди крові, поламані турнікети,
Червоний слід на шторі від солдатської руки.

Мої вірші — поламані, стоять на милицях у шпиталях.
Мої вірші рухають пальцями протезів,
Мої вірші більше мовчать, ніж говорять,
Мої вірші бинтують рани і люблять, хапаються за життя.

* * *

піксельна біблія
в руках тремтить
серце вибиває ритм
гуде мотор
хмари над нами низько
в болоті слизько

голос Бога мовчить
здається
він залишив ці землі
в перші дні
в першій же хвилі
одразу після нового року
можливо, після Різдва
коротше, до окупації
а після?
чи згадував він ці краї?

сірі заміновані поля
розтяжки до зірок
спробуй пройти не зачепивши
спробуй не підірватись
не впасти в безодню зіниці
спробуй вижити в цій зимі
спробуй не залишитися у землі

Про це й говорила вона

про це й вона говорила

ніби про сепію на довоєнних світлинах
ніби про птаху сизокрилу
ніби про пожовклі листи і почерк восени
ніби про маленьку маму і діда
на відбитках спогадів
ніби про сни
і ніби
про холод цієї весни
про холодні руки
обличчя
роти
про порожні будинки
про сніг у квітні
про все це

казала: чекай біди
казала: насуваються хмари війни
чуєш, чорний дим
ніби туман проникає у місто з моря
проникає на кожну вулицю
в кожен будинок
як тепер снити
як тепер бути

про це й вона говорила

вогні міста холодні
тьмяні
вулиці міста порожні
вночі
на узбіччях лежить метал
люди та звірі
чуєш, сирена звучить
воли ж вона замовкне
коли

..........
..........
..........

і
як тепер в очі дивитись
як тепер говорити
як писати листи

..........
..........
..........

лише обіймати
лише обіймати
лиш було би кого

..........
..........
..........

і
мовчати

* * *

Ця країна
мені
нічого не дала
Нічого окрім любові та землі

Ця країна
мені
нічого не дала
Окрім неба та сім'ї
Окрім повітря
Яким ніяк не надихатись цієї весни
Взагалі не надихатись
Його завжди мало

Ця країна
Нічого мене не навчила
Нічого
Окрім незламності та віри
Окрім того що
На своїй землі своя правда і сила

Ця країна нічого не знає
Нічого крім перемоги
І вільних крил мрії

Ця країна — простір незалежності
Мій пункт незламності
Моя любов
І моя віра

Ця країна — кров у венах
Червона ртуть ідеї
праці
і боротьби

Ця країна
мені
нічого не дала

Нічого
Окрім того
що
я - є

І таких я - мільйони.

All poems are from my copy of the book “Three Medals in the Drawer”