Seven 🇺🇦 Poems a Week. Week 3: Olena Herasymyuk
Olena Herasymyuk, call sign “Hera”, “Hospitallers” medical battalion. Seven poems, translated from Ukrainian by Victor Shepelev
This is a part of the “Seven Ukrainian Poems A Week” project: translations of modern Ukrainian poetry, one poet/7 poems a week.
* * * Wherever you are Wherever you are reading this poem GET AWAY FROM THE WINDOW Right now at the moment of its writing the air raid alert have started And this means that we need to learn a lot of rules: do not photograph air defense working do not share videos do not publish addresses do not go outside etc Sorry but that’s the atmosphere of modern Ukrainian poetry I have no power to change this no matter how I try The circumstances of art went beyond the limits of paper: now you also hear the siren Behind every siren there is a man he presses levers the siren catches the wind in its throat they howl in chorus for all of us Wherever you are Wherever you are reading this poem CAREFULLY LIE DOWN Put your face down and better cover it with hands Looking is not necessary in war, one “looks” with their hearing — every caliber has its own sound We are learning to distinguish them quickly while it still has some sense Wherever you are Wherever you are reading this poem STRIKE EXPLOSION HOW ARE YOU? Remember: the lower the silhouette — the higher the chances May you be lucky for as long as possible Because earlier or later everything comes to an end the luck, too any advantages, too and we, at some point P.S. Sorry for the broken windows that’s the final coda The ending of such stories always should be open * * * I am a poet who writes invisible poems for my murdered readers I am standing and reading my new poems on the stage of the Drama theater in the city of Mariupol, raised to the ground by russian bombs I am standing on the stage which doesn’t exist anymore, which is not a stage anymore — it is the grave under it buried alive are thousands of men, women, and their children — dead, and alive, and even unborn The war is an orchestra pit of poetry And its unseen art resounds tearing the bodies of books and people reading them the art of the war resounds so loud that no ovations can outshout it The art of the war resounds from the throat of russian tanks and artillery — and my Ukrainian poetry is only a song of desperation, which wants to be louder than explosions of their empire louder than threnodies of deaths louder than the silence of the dead and numbness of the living My poetry wants to be louder than the compassion of the safe world, of the silence of people on peaceful continents, that had no wars for centuries than the silence of those who looks at us across borders, who stands safely on the other side of the freedom and looks at bewildered poet who reads poems on the bombed stage in a city which doesn’t exist in the world anymore, and only on the maps of the world, which also doesn’t exist anymore — the entire planet had fallen in my country the whole planet had fallen — under the russian bombs to the ground You are viewers and you are looking at the stage of the Drama theater in the city of Mariupol from under which echoes the chorus of thousands covered alive by debris you are listening to the voices of those who I talk with in a shared language of the blood I live with them in a shared soul, talk with them in a shared pain and you think: that’s the poetry that’s the entertainment that’s the toy we can play with even when it already lies in blood on the square bombed in the middle of the train station — the only hope to survive here I am standing and reading my new poems on the ruined stage of the Drama theater in the city of Mariupol, but it is not poems anymore That’s how, through the voice of the Ukrainian poet, manifests itself the black symphony of genocide This is the only kind of poetry heard from the orchestra pit of the war And the ashes of the silence cover it * * * You return to the war as if you have forgotten something You return to say: it is like home here When I was a child, I had a picture book the foxes and pheasants there were the same as here This warzone reminds me of places that have gone with history From that gray hut soon my late grandpa will come out and call me to join him But he isn’t coming out — he is protecting me And the distance between us grows at double speed * * * Not an escape it is the search for the space which would be enough for everyone soon there will be nobody from this photo soon there will be nobody on this land and then to live in the chest like an open heart of a yellow sunflower to know that in the river water dances on stones and each day moves further the subsiding of juices signifies going beyond the body’s limits where the birds wake up I am waking up and crying too without parting my lips — loudly to be a sunflower to know that after you the warmth will remain because now you are fire and nothing is larger because now you are fire and there there is nothing larger * * * The anticipation for the finale is like the anticipation for spring desired as much you are about to touch with you hand to fall face-first into the warm air The ice hasn’t broken yet but you feel the unbearable scent of flowers As if with the change of dates the world will change Or at least a hope like a tender sprout will break from under the ground — so very cold And will bloom with the answer to all painful questions * * * One feels wary in the nighttime field the black of night is invisible through the darkness no fire at zero the eyes are watering from the dust Suddenly from behind the straight as bone horizon high red arrows of the light explode — the lights of the free cities * * * We did that for years, just did and never thought. Tossed aside to not stumble upon, sometimes threw with anger, and always forgot at summer — by the writing desk. Now, you have a ritual of returning home. In the place of a school backpack today you put the military one, but that’s not important. It is worn and torn too, with books and spare uniform inside, and like then, you have no will to repeat your lessons or put everything on shelves. No stone is heavier than a bag with things you need to unpack after a long road home. It is dark in your head from memories. What has been is gone but not forgotten, you are getting used to it like to a disability. Every day it aches, every time it is experienced stronger than the first time. And by yourself without reminding like a big boy you repeat the most important. Your remembered more than you have experienced. In childhood, the bitterest cry is from a small pain — for somebody to come and love you. There is no deeper abyss than the hope that somebody will come and love you that instead of a combat shirt there are summer clothes in your backpack, put there by your mom — and nothing extra, and you will dream of no one, and no one will burn before your eyes. There would be no fear of “tomorrow” for you wouldn’t know that “today” can end. There would be no past and no experiences, and the word “why” would be about whom you parents love the most, and not about death. The pain would ache in a different way, it would be large and full of sense. It would have a cause. But this grown-up, fresh pain doesn’t and wouldn’t have a cause, you can live through it till death, you can learn it like an alphabet — and not understand what you read. For you don’t know the language. There are changes. It is autumn already but your backpack is not packet yet. There will be no more lessons. You still should learn the language, or you won’t pass the last exam.
Interview (in Ukrainian)
Voices of Freedom: a book of Ukrainian poetry in English translations, has Olena’s poem
Poems In Ukrainian
* * * Де б ти не був Де б ти не читав цей вірш ВІДІЙДИ ВІД ВІКНА Зараз у момент його написання почалась повітряна тривога А це означає що нам треба вивчити багато правил: не знімати роботу ППО не поширювати відео не викладати адреси не виходити на вулицю та ін Вибач але така атмосфера сучасної української поезії Я безсила змінити це хоч би і як намагалась Умовність творчості вийшла за межі паперу: тепер і у тебе також виє сирена За кожною сиреною стоїть чоловік він натискає важелі вона захоплює в горло вітер вони виють хором для усіх нас Де б ти не був Де б ти не читав цей вірш ОБЕРЕЖНО ЛЯГАЙ Обличчям донизу закрий його краще руками Не обов’язково дивитись на війні “бачать” на слух - різний калібр має різний звук Ми вчимося розрізняти їх швидко поки у цьому ще є хоч якийсь сенс Де б ти не був Де б ти не читав цей вірш ПРИЛЬОТ ВИБУХ ЯК ТИ? Пам’ятай: нижчий силует - вищі шанси Нехай тобі щаститиме якомога довше Бо рано чи пізно всьому настає кінець і везінню на жаль і будь-яким перевагам і нам зрештою P.S. Вибач за вибиті вікна це заключна кода Фінал таких історій завжди має бути відкритим (source) * * * Я - поет, яка пише невидимі вірші для вбитих моїх читачів Я стою і читаю нові свої вірші на сцені Драматичного театру у місті Маріуполі, розбитого вщент російськими авіабомбами Я стою на сцені, якої вже не існує, яка вже не сцена - могила, під нею поховано заживо тисячі чоловіків, жінок та їхніх дітей - і мертвих, і живих, і навіть ненароджених Війна це оркестрова яма поезії І звучить незриме її мистецтво прошиваючи наскрізь усіх нас осколками, розриваючи тіло книг і людей, які їх читають, звучить мистецтво війни так гучно, що не перекричати його оваціями Звучить мистецтво війни із горла російських танків та артилерії - і моя українська поезія то лиш пісня відчаю, яка хоче бути гучнішою за вибухи їхньої імперії гучнішою за треноси смертей гучнішою за мовчання мертвих та оціпеніння живих Моя поезія бажає бути гучнішою за співчуття безпечного світу, за мовчання мешканців мирних континентів, на яких не було воєн уже сторіччями за мовчання тих, хто дивиться на нас через кордони, хто стоїть безпечно по той бік свободи і дивиться на розгубленого поета, що читає вірші на розбомбленій сцені, у місті, якого вже не існує на світі, лиш на картах світу, якого теж уже не існує - уся планета полягла у моїй країні полягла уся планета - під російськими авіабомбами дощенту Ви - глядачі і ви дивитесь на сцену Драматичного театру у місті Маріуполі, з-під якої лунає хор тисяч, покритих уламками заживо, ви слухаєте голоси тих, із ким я розмовляю спільною мовою крові - живу з ними спільною душею, із ким спільним болем розмовляю і думаєте: ось це - поезія ось це - розвага ось це - іграшка, якою можна гратись навіть тоді, коли вона вже лежить у крові на площі розбомбленій посеред вокзалу - єдиної надії тут вижити Я стою і читаю нові свої вірші на розбитій сцені Драматичного театру у місті Маріуполі, але це вже не вірші Так опроявлюється через голос українського поета чорна симфонія геноциду Така лиш лунає поезія з оркестрової ями війни І покривається попелом тиші (source) * * * Повертаєшся на війну ніби забула щось Повертаєшся, щоб сказати: тут ніби вдома В дитинстві у мене була книжка з малюнками там лисиці і фазани були такі ж, як і тут Ця зона бойових нагадує мені місця, що відійшли з історією Із сірої хати он тієї скоро вийде покійний дідусь і покличе з собою Але він не виходить - береже мене І відстань між нами зростає з подвійною швидкістю (з книги «Тюремна пісня») * * * Не втеча це пошук простору на якому би стало місця всім скоро не буде нікого на цьому фото скоро не буде нікого на цій землі і тоді жити у грудях відкритим серцем жовтого соняху знати в ріці гарцює вода на камінні щодня віддаляється стихання соків означає вихід за межі тіла там де птахи прокидаються я прокидаюсь і також кричу не розтуляючи губ — голосно бути соняхом знати що після тебе залишиться тепло бо тепер ти вогонь і немає нічого більшого бо тепер ти вогонь і немає нічого більшого * * * Передчуття фіналу - як передчуття весни таке ж жадане от-от рукою торкнешся впадеш у тепле повітря обличчям Ще крига не скресла а тобі нестерпно пахне квітами Ніби від зміни дати зміниться світ Чи хоча б надія виб’ється ніжним пагоном з-під землі - такої холодної-холодної І розквітне відповіддю на усі болючі питання (з книги «Тюремна пісня») * * * Передчуття фіналу - як передчуття весни таке ж жадане от-от рукою торкнешся впадеш у тепле повітря обличчям Ще крига не скресла а тобі нестерпно пахне квітами Ніби від зміни дати зміниться світ Чи хоча б надія виб’ється ніжним пагоном з-під землі - такої холодної-холодної І розквітне відповіддю на усі болючі питання (source) * * * Сторожко вночі в полі чорноти ночної крізь темряву не видно жодного вогню — на нулі заборонено від куряви очі сльозяться Раптом з-за рівного як кістка горизонту вибухають високі червоні стріли світла — то вогні вільних міст (з книги «Тюремна пісня») * * * Ми робили це роками, просто робили і не думали. Відкидали, щооб не валялося під ногами, інколи жбурляли зі злістю, обов’язково забували влітку — біля письмового столу. Тепер — у тебе є ритуал повернення додому. На місці шкільного рюкзака сьогодні ставиш військовий, але це не важливо. Теж потертий і порваний, з книжками і змінною формою, як і тоді, немає жодного бажання повторювати пройдене та розкладати вміст по полицях. Немає каменю важчого за сумку з речами, які треба розібрати після довгої дороги додому. Від спогадів у голові темно. Щоб було — минуло, але не забулося, зживаєшся мов із каліцтвом. Щоденно ниє, щоразу переживається сильніше ніж вперше. І вже сам, без нагадувань як дорослий хлопчик повторюєш найважливіше. Ти більше згадав, ніж пережив. У дитинстві найгіркіше плачеться з малого болю — щоб прийшли і любили. Немає прірви глибшої за надію, що зараз прийдуть і любитимуть, що замість убакса в рюкзаку складені мамою літні речі — і нічого зайвого, і не снитиметься ніхто, і не горітиме перед очима. Не буде страху перед «завтра», бо не знатимеш, що «сьогодні» може закінчитись. Не буде минулого та пережитого, а у слові «чому» йдеться про те, кого з вас батьки люблять більше, і нічого про смерть. Біль інакше болітиме, він буде великим і сповненим змісту. Він матиме причину. А цей дорослий, свіжий біль — не має і не матиме, хоч живи у ньому до смерті, хоч вивчи його мов абетку — не зрозумієш прочитаного. Бо не знаєш такої мови. Зміни є. Вже осінь, а у тебе досі рюкзак не зібраний. Уроків більше не буде. Але мову вчи, бо не складеш фінального іспиту. (з книги «Тюремна пісня»)
