Seven 🇺🇦 Poems a Week. Week 10: Fedir Rudyi

Fedir Rudyi, call sign "Author", Ukrainian Armed Forces. Seven poems translated from Ukrainian by Victor Shepelev

This is a part of the “Seven Ukrainian Poems A Week” project: translations of modern Ukrainian poetry, one poet/7 poems a week.

Things that are always with me

It is funny, how some things
often ordinary and unimportant
in this fragile and tender world
sometimes grow in value
and become
dear to your heart.

A spoon from a cheap set
bought before the war
at some railway stall
you carry it unwashed in your pocket
since nobody knows when you’ll eat
or what
But I am ready anytime
just give me a bowl

A thermal mug
with a nice thick handle
and bulging bottom
because some dumbhead
used it to heat water
in fact it is not mine
mine got nicked
no offense though
tit for tat

A machine gun which, in a year,
I’ll manage to swap
for a regular kalashnikov
much lighter
but somehow strange

Also, a bowl
I bought at a market
in one of the front-line towns
a plain piece of tin
at the price of
pure silver
maybe even encrusted with gold.
But I had to take it
so that, once in a while, I can have
my oatmeal or instant noodles

A pile of tatters
from the training camp
in particular, those boots
should’ve been written off long ago
but I pity them

Also, chevrons and patches
purchases and gifts
chaffed at the sides
that literally grew into my clothes.
These for a jacket
these for sweaters
the first and the second one
and these, of course, for a vest
the call sign and the blood type
and this one—one of the first–
“Armed Forces of Ukraine”
the inscription is almost invisible
but you know it is there.
Also, the icons
in breast pockets
how could I forget?

Now, the backpack
even more interesting
a spare toothbrush
in a nice case
I used it at positions
once or twice
Several flashlights
and a prayer book
just in case
as those few prayers
that you read in a rush
when it gets hot
you know
by heart anyway.

But the most precious
thing that is always with me
is a fob with a whistle
shaped like a toad
which my daughter gave me
and which I promised to return.
Two crocheted cats
in a small zip-pack
that softly and tenderly
smell of Home.
And a stack of drawings
that are painful to look at
so you don’t look
just carry them
like amulets.

And though
from a practical standpoint
it all takes up too much space
I can’t imagine a time
I’ll part with any
of those things.
Only when I’m home
I’ll put it all neatly in a box
so as to sometimes
(very rarely)
take it out and remember
old times
and tell about them
to my grandchildren.

The shovel

The best part of digging
is a clear sky and a good shovel
when after being plowed
by mortar rounds
the soil is soft and pliable
and you just do your job
making a mantelet
in front
when you don’t need to think
don’t need to listen
and can enjoy
clockwork-like movements:
dig — pry open — throw away
and not that other stuff:
damn stones
(the shovel clangs)
damn roots
(you need to chop)
damn drones
(run and take cover)
damn mosquitoes
(my back is burning)
and we are almost
out of water

The best part of digging
(if I’m honest)
is when you are at home
planting a tree
an apple or a peach
and running around
are children, cats and dogs
unfortunately
these are damn foxholes
damn trenches
loopholes and dugouts
of Donetsk oblast
and these drones
don’t give you a break
and you have to dig
only at twilight
when there are fewer of them
but even then
listen as
damn grenade launchers
damn mortars
damn FPVs
even mosquitoes can’t
feed in peace

The best part of digging
is to try not to think
that theoretically
with this trench shovel
you are digging your own grave
(not everyone can say that)
though it sounds
a bit pessimistic
and it’s better to imagine
there was once a sea here
or else why the hell
are there so many rounded pebbles?
So in some sense
we are at the beach now
and considering it’s summer
this breathtaking journey
can be totally seen
as a seaside vacation
where else can you
get so much rest
from dull city life,
if not at war?

The best part of digging
is to lie in the dugout
and rejoice
as the last explosion struck
the place where you were
a couple of minutes before
a 152mm, too
ha
not today, fuckers
it took you too long to take aim
but shit
why didn’t I pick up the shovel?
It is probably wrecked
pity
it was a good one.

The taste of poetry

Every new poem
written in the trenches
reminds me of the food variety
of the last days before the mission
when you are hungry
but all the supplies are gone.

No images, no metaphors
no cookies, no chocolate
neither symbols nor allusions
not a piece of cheese
or sausage.
Only stale meat
in rusty cans
with white spots of fat
white spots of cliches
streaks of banalities
a rhythm that easily breaks
by skins of repetitions
dragging through words.
You can’t swallow, you can’t chew.
And a strong aftertaste
of elderly swine
and graphomania.
But you have to eat.
Eat to survive.
Write so you don’t go mad.

So eventually I learned
to make my own reserves:
a couple of tasty metaphors
chocolate bars
in side pockets:
you forget them now
but you’ll need them later.
Nuts of allusions
at the bottom of the backpack
convenient and nourishing
and of good consumption value
and then, hidden meanings
stuck forever in your teeth.
An extra candy
you’ll later take out
like an unexpected image
and savor
making it last through the whole text.

But sometimes it seems to me
that when I’m back from war
I’ll abandon all poetry
because whatever I’ll eat
whatever I’ll write
will taste bland
and unnecessary
like an empty can
from old meat
that you look into
searching for depth.

Vuhledar

This city has
a myriad of images and faces
a myriad of eyes and voices
real like death
transparent like promises to survive
the soul of this city
is black like coal smoke
and heavy like the contents of sacks
that even four men
cab barely carry

this is a shadow city
a ghost city
it vanishes
and emerges again
on the horizon of memory
it calls, beckons, reminds
with echoes of far explosions
with the smell of coffee, soil and gunpowder
blood clots of call signs
never to be forgotten
though they will tarnish
like captions on flags

this city is hungry
like an orphan girl
with a dirty face
standing at a roadside
looking into the eyes of passers-by
“Aren’t you my daddy?”
she smiles
clutching in her hands
candy and money
remembering names
remembering faces
as if every one of them is now
her father

This city is exhausted
like a hooker after a hard night
so long
you can’t even count
how many of them there were
those sent by nobody
but they came
to defend this steppe
those houses
and now
they are just numbers
in casualty reports
but she smiles
still beautiful
with black rivers of mascara
bruises and scratches
“If you want tenderness,” she whispers,
moving her hair away from her breasts
“if you long for tenderness
come to me.”

This city is like an old
hunched woman
who outlived all of her neighbors
all her friends and husbands
even her children and grandchildren
and every one of them she
laid to rest
in a cemetery
so far from home
her legs ache
though now it is clear
her home is there
not here

This city is wise
like those who left
fleeing the war
and crows who stayed
for the opposite reasons
and now they feast
looking out over fields
for those sent by nobody
and those who came here
to fertilize the strange land
so it will bear
more fruit

This is a city of fear
a city of revenge
burnt like a letter
to somebody who no longer exists
it is awful
it is enchanting
especially when
it drapes itself, like in a mantle,
in the twilight sky
on the charred shoulders of houses
and stands on a hill
like a mother
who waits for her son from the war
staring into the distance
as if she knows
that all of us
in this life or the next
will certainly
meet again.

Volunteer gifts

When volunteers bring stuff
it reminds you of a thrift store
in a small town.
Because all the activity at the location,
as if by an assault alarm,
suddenly becomes frantic
in attempts to grab
something necessary and interesting
before others do.

First to go are coffee and tea
preferably good stuff
Pure Ceylon
and one hundred percent Arabica
well that’s for foodies
(and if we’re lucky)
Otherwise we have to drink
Nescafe Classic
and Black Cart
with their flavor reminding
of diluted tar
with a hint of caramel and vanilla

Now for the treats
mountains of sweet treasures
pies and pastries
cookies and chocolate
energy bars
some strange canned food
with foreign signs
not even English
though the picture
looks tasty.
A pile of odd stuff
in packets
from abroad
you have no clue how to eat
but you take it
just in case.

And at last there are only
children’s drawings
blue-and-yellow hearts
cats and storks
fields and roads
silhouettes in uniform
and inscriptions:
“Come back alive.
Nazar, 8 years.”
“Thank you for peaceful skies.
Lesya, 1st grade.”
“Ukraine will win”
and so on,
lying in the box
like unused leave days
for a long time
you can’t eat them
you can’t put them on bread.

Still, some of the boys
pick out the best ones
and hide them under their armor
or in the backpack
between cans and bars
to tape on the walls
of the dugouts.

But the rest lie there
collecting dust
like forgotten tenderness
crumpled by time

Sometimes somebody
takes them out of the box
like blind kittens
and stays silent for a long time
remembering
the shards of past life
buried so deep
you can’t dig them out
and only the aching pain
somewhat dulled
reminds you
for whom
we are here.

Gravity

In nature everything is cyclical
something always ends
and begins
so it’s no wonder
when in January for a week
rain turns to frost and snow
and then to rain and mist again
And somewhere between those swings
when the time stands still in the air
like a far humming of machines
withdrawing or approaching?
Wheels or tracks?
You can’t tell
and glancing through the thermal sight
you scrape frozen thoughts
like cold canned meat
onto an icicle of bread
just to pass
a couple of spare minutes

For some reason I remember physics
from the high school lessons I skipped
too lazy to learn anything
a pity
for I could’ve known
the laws of conservation of energy
and thermodynamics
not just the trivial force of friction
which right now
makes its direct impact
on my frozen hands
two pieces of tree bark
soon to be rubbed into powder.
And the feet
frostbitten toes
you sense only intuitively
like scattered ammo
gathered with mitts
while loading your cartridge
in total darkness.
But the main thing is
to know and believe
they’re somewhere there
later you’ll have the chance
to warm them up.

If only time
moved a little faster
but this immortal night
just refuses to give up
and gravity
this omnipresent force
right here in the Donetsk region
is felt more strongly
than anywhere else.
Because never before in my life
have I done so much crawling
pressed into the ground
so you wouldn’t have strength
to stand up
let alone break free
from the embrace of this death star
this mad supernova

And the worst thing is
that I did learn astronomy
and I remember vaguely
that after burning all its hydrogen and helium
a star collapses
its gravity grows
and eventually
it becomes a black hole
As deep and insatiable
as this January night
this ice-crusted observation post
and scab-pecked steppe
like the skin of a leper
who keeps peeking curiously
into your soul
through the screen of the thermal sight
and keeps calling
to him.

The counting

...one, two...
this is not a poem but a prayer
for those you knew
who were around back then
...three, four...
and an attempt to count
from one to eight
from one to many
to infinity and back
...five, six...
while death
like a neighbor girl
...seven, eight...
on a warm summer evening
jumps hopscotch

...one...
Yura Nesterenko
aka “Mechan” or “Digger”
for he had the delight
of taking an immediate part
in construction of a new command post
in the forest behind Vuhledar
later he showed up
at our position
and kept on digging
loopholes, burrows, trenches
clearing the foxholes
even when
everybody else ignored it
“why don’t you get discharged?”
I once asked.
“you have three kids.”
because in his place
I’d do just that
“I don’t know”, he answered
picked up the shovel again
as if he was afraid of not having enough time
to dig something that mattered
a simple working man
thin and black-haired
with a beard and sideburns
like Abraham Lincoln

...two...
Lialko Vadym
aka “Arab”
dark-skinned and wiry
cheerful and outgoing
with sunken cheeks
and the Cherkasy accent
soft as bread
turned out he was a lawyer
one of those
never at a loss for words
once
when his rifle jammed
he alone tossed out
almost the whole supply of grenades
towards two or three fuckers
just to be sure
and no appeals
another time
his jacket caught
a shard from a shell
which only burned a little
the skin on his chest
after a leave
brief like happiness
he brought us a pile of food
saying, eat my boys
we shouldn’t waste anything —
it’s homemade.

...three...
Vanya Stepanchenko
aka “Stepaha”
from the now-vanished
rank of praporshchik
grew into a sergeant
always loved music
and to shout
with a command voice
at the personnel
because he worried for each and every one
more than for himself
and once, approaching the positions
under shelling
he dove headfirst
into an already prepared
by a 155mm caliber explosion
dirt bath
the healing Donetsk dirt
it was when
the temperature swung
from zero to negative
and afterward, he luxuriated
a whole week
in foxholes

...four...
Vorona Vitalii
or just “Crow”
senior sergeant
of a mechanized company
an ordinary guy
fifty-something
who could approach
the position at night
with a bright
white flashlight
always lagged behind
stopped often
but kept on moving, stubbornly
dragging along
ammo and water
had stomach problems
swallowed medicine by handfuls
could’ve asked to be discharged
but didn’t
for objective reasons
“what will I do there?”
he told me
washing down a puff of smoke
with coffee
turned out
he had a music degree
graduated in piano
but worked like everyone else
odd jobs

...five...
Kolya Zinchenko
aka “Bus”
because back in ATO days
he drove our boys
in you know what
he made damn good borscht
and in general
was an inspired cook
at the position
he read e-books
one after another
(mostly about love)
and even a draft
of my unpublished novel
he was one of the first to read it
instead of sleeping
between shifts
and once when we ate
from the same pot
buckwheat with meat
asked for a copy
(when it would be printed)
but an authographed one
I promised
but now it is too late

...six...
Onchukov Ruslan
aka “Smile”
almost never smiled
just lay down
whenever he could
watched movies or football
spoke little
never showed initiative
but his job
he did well
once approaching the position
he caught a grenade blast
a shard to the head
I led him out
to the evacuation point
through rain and swamps
(that was fun)
shame I couldn’t lead him
beyond the borders of the oblast

...seven...
Gega Serhii
callsign “Tamagotchi”
from the position next to ours
loved to talk
(sometimes too much)
loved to laugh
(can’t live without it)
wrote songs
played guitar
made a pull-up bar
right in the foxhole
once on duty
he cooked real soup
the smell of roast
filled the whole forest
war is war
but a man’s gotta live

...eight...
Hritsai Petro
aka “Petruha”
or “Jeweler”
was the best
senior-on-position
in his forties
he gave us youngsters
a head start
smiled slyly
took off his glasses
and did a backflip
on a pull-up bar
and after the mission
made us all play football
held his own
scored goals
slid into tackles
as if trying to get enough running
for a whole life
when everybody was afraid
to lift their heads
he climbed out of the trench
without helmet or armor
and went towards fuckers
to check
if the Kashlahach river
had dried up
was a believer
prayed often
loved debates
on religion
hoping to persuade
some of the bearded
agnostics and atheists
always tried to be
where it was hottest
went through a lot
saw a lot
till the end remained
in the ranks of the “eights”
“it would be nice,”
I told him
the last time we met
“to gather all of ours
those still alive
and play again
foxhole football
like old times
in boots and uniform”
and he smiled
as if knowing
that in our game
only war
scores goals

...one, two...
she notices me
and stops
“go away,” she says.
“write your texts.
stay out of my game.”
I go
so heavy
like on an autumn road
knee-deep in mud
one endless
night in Donbas
one endless
approach to the position
a backpack on my shoulders
stuffed with stories
that press on my memory
dragging me down
with the untold
and the unlived

it’s easy to find
friends in this war
it’s hard to keep losing
the thread of life in it
it’s hard to write
remembering everything
to count again:
...one, two, three...
it’s hard to write
epitaphs
for your own

Fedir Rudyi

Call sign “Author”, Armed Forces of Ukraine

From Fedir’s Facebook page

• Fedir’s Facebook page

• Fedir reads his poem “The Position”, with English subtitles

Poems in Ukrainian

Те, що завжди зі мною

Дивно як деякі речі
часто буденні та неважливі
у цьому крихкому, тендітному світі
раптом виростають в ціні
і стають тобі
майже рідними.

Ложка з дешевого набору
куплена ще до війни
у якомусь вокзальному кіоску
яку тягаєш брудну в кишені
бо хто зна коли доведеться їсти
І що
А так у будь-який момент
тільки давайте миску

Термо чашка
з гарною товстою ручкою
та опуклим дном
бо якийсь дурко
додумався у ній гріти воду
фактично вона не моя
бо мою хтось стибзив
та тут без образ
але баш на баш

РПК який майже за рік
таки вдалося обміняти
на звичайний калаш
набагато легший
але чомусь чужий

А ще мисочка
куплена на базарі
в одному з прифронтових міст
звичайна бляшанка
що коштувала так якби
була з чистого срібла
ще й інкрустована золотом.
Та довелося брати
щоб коли-не-коли а запарити
вівсянку або мівіну

Купа шмаття
виданого ще на учебці
зокрема берці
які давно слід списати
але якось жаль

А ще шеврони і патчі
куплені та подаровані
затерті з боків
що буквально приросли до одягу.
Ось ці – на бушлат
а оці – на фліску
одну й другу
та звичайно ж на бронік
позивний і групу крові
та оцей, один з перших –
"Збройні сили України"
де напис майже не видно
але ти знаєш що він є.
А також іконки
в нагрудних кишенях
куди ж без них?

А тепер рюкзак
там ще цікавіше
запасна зубна щітка
у гарненькому футлярі
якою користувався на позиціях
раз чи два
Кілька ліхтариків
а ще молитовник
про всяк випадок
бо ті кілька молитв
які похапцем читаєш
коли пахне смаленим
і так
знаєш напам'ять.

Та найцінніше
те, що завжди зі мною
брелок зі свистком
у формі жабки
подарований донькою
та який обіцяв повернути.
Двоє в'язаних котиків
у маленькому зіп-пакеті
які трепетно й ніжно
пахнуть Домом.
Та купа малюнків
на які боляче дивитися
то й не дивишся
лише носиш
як обереги.

І хоча
з практичної точки зору
це купа зайвого місця
я не уявляю що колись
якоїсь із цих речей
зможу позбутися.
Лише опинившись вдома
складу все охайно в коробку
щоб інколи
(дуже рідко)
діставати та згадувати
давні часи
і розповідати про них
онукам.

12.01.2024 

Лопата

Найкраще в процесі копання–
"чисте" небо й хороша лопата
коли після оранки
сто двадцять другими
ґрунт м'який та піддатливий
і ти просто робиш свою роботу
насипаючи бруствер
з переднього боку
коли можна навіть не думати
не прислухатися
насолоджуючись
доведеними до автоматизму рухами:
копнув – підважив – викинув
а не ось це от все:
довбані камінці
(аж лопата дзвенить)
довбані корені
(знову вирубувати)
довбані дрони
(бігти під накриття)
довбані комарі
(аж спина пече)
ще й вода
майже закінчилась

Найкраще в процесі копання
(якщо бути відвертим)
це коли вдома
саджаєш дерево
яблуню або персик
а поряд бігають
діти, коти і собаки
але на жаль
це довбані окопи
довбані траншеї
бійниці та бліндажі
у Донецькій області
ще й ці дрони
не дають заспокоїтись
і доводиться копати
лише по сіряку
коли менше літають
але навіть тоді
прислухатися, бо
довбаний АГС
довбаний СПГ
довбані ФПВ
навіть комарі спокійно
не можуть наїстися

Найкраще в процесі копання
старатись не думати
що чисто теоретично
цією "американкою"
копаєш собі могилу
(не кожен може таким похвалитися)
хоча це й звучить
трохи песимістично
а краще уявляти
що тут колись було море
бо якого ж тоді біса
тут скільки плескатих камінців?
Тож у певному сенсі
ми зараз на пляжі
а враховуючи що зараз літо
цю захоплюючу подорож
цілком можна вважати
відпусткою у теплі краї
бо де ж ще
можна так відпочити
від нудного міського життя
як не на війні?

Найкраще в процесі копання
лежати у бліндажі
і тішитись
бо щойно прилетіло
точно туди де був
кілька хвилин тому
ще й сто п'ятдесят другий
ха
не сьогодні, під*ри
занадто довго наводились
але ж курва
чого я не забрав лопату?
Мабуть, роз'є**ло
а жаль
хороша була.

19.04.2025 

Смак поезії

Кожен новий вірш
написаний у окопах
нагадує харчове розмаїття
в останні дні перед виходом
коли їсти хочеться
а всі запаси вичерпано.

Ні тобі образів, ні метафор
ні печива, ні шоколадок
ні символів та алюзій
навіть сиру із ковбасою
і того немає.
Лише стара тушонка
в іржавих бляшанках
з білими плямами жиру
з білими плямами штампів
прожилками банальностей
ритмом, який ламається
шкірками самоповторів
тягнучись крізь слова.
Ні тобі з'їсти, ні прожувати.
Ще й зі стійким присмаком
немолодої свині
і графоманії.
Але мусиш їсти.
Їсти, щоб вижити.
Писати – щоб не здуріти.

Тож з часом я навчився
робити запаси:
кілька смачних метафор
шоколадних батончиків
по боковим кишеням:
зараз про них забудеш
але ще знадобляться.
Горішки алюзій
на дно рюкзака
які зручно й ситно
та вигідно споживати
ще довго приховані сенси
знаходячи у зубах.
Запасна шоколадка
яку потім дістанеш
як несподіваний образ
і смакуватимеш
розтягуючи на весь текст.

Та часом мені здається
що повернувшись з війни
покину поезію
бо хай би що я не їстиму
хай би що не писатиму
все буде прісним
і непотрібним
як порожня бляшанка
з-під старої тушонки
у яку заглядатимеш
шукаючи глибини.

18.03.2024 

Вугледар

У цього міста
безліч образів і облич
безліч очей та голосів
реальних як смерть
прозорих як обіцянки вижити
душа цього міста
чорна наче вугільний дим
і важка ніби вміст мішків
які навіть вчотирьох
ледве виносиш

це місто-тінь
місто-привид
воно то зникає
то з'являється знову
на обрії пам'яті
кличе, манить, нагадує
відлунням далеких приходів
запахом кави, землі і пороху
кров'яними згустками позивних
які ніколи не забудуться
лише потьмяніють
мов підписи на прапорах

це місто голодне
як дівчинка-сирота
із замурзаним личком
що стоїть на узбіччі
заглядаючи в очі перехожим
"А це не ви мій тато?"
І усміхається
стискаючи у долонях
цукерки і гроші
запам'ятовуючи імена
запам'ятовуючи обличчя
ніби тепер кожен із них
її батько

Це місто виснажене
як повія після важкої ночі
такої довгої
що вже й не порахуєш
скільки їх там було
тих, кого ніхто не посилав
але вони прийшли
обороняти цей степ
ці будинки
і тепер
всього лише числа
у звітах про втрати
а вона усміхається
прекрасна навіть тепер
з чорними ріками туші
синцями й подряпинами
"Якщо хочеш ніжності, – шепоче
відгортаючи волосся з грудей
– якщо прагнеш ніжності
то йди до мене".

Це місто ніби стара
згорблена жінка
що пережила всіх односельчан
усіх подруг і чоловіків
навіть дітей та онуків
і кожного провела
у останню путь
до кладовища
яке так далеко від дому
аж ноги болять
хоча й тепер очевидно
що дім вже не там
а тут

Це місто мудре
як ті, хто виїхав звідси
втікаючи від війни
як ворони що лишилися
з протилежних причин
і тепер розкошують
видивляючись у полях
тих, кого ніхто не посилав
і тих, хто прийшов сюди
удобрити чужу землю
щоб вона родила
ще краще

Це місто-страх
місто-відплата
спалене наче лист
до того, кого вже немає
воно жахливе
і воно чарівне
особливо коли
одягає як мантію
призахідне небо
на обгорілі плечі будинків
і стоїть на пагорбі
як мати
що чекає сина з війни
вдивляючись у далечінь
ніби знаючи
що усі ми
в цьому житті чи наступному
ще обов'язково
зустрінемось.

18.04.2025

Волонтерка

Коли приїздить волонтерка –
це трохи нагадує секонд-хенд
у якомусь з малих містечок.
Бо вся двіжуха на хаті
як по бойовій тривозі
раптом активізується
у спробах урвати
щось потрібне й цікаве
швидше за інших.

І перше розходиться кава і чай
бажано якісне
Чистий Цейлон
та стовідсоткова Арабіка
хоча це для гурманів
(і то як пощастить)
А так доводиться пити
Нескафе Классік
або Чорну Карту
що смаком нагадують
розведену смолу
з нотками карамелі й ванілі

А ще смаколики
цілі гори солодких скарбів
пиріжки та тістечка
печиво і шоколадки
енергетичні батончики
якісь незрозумілі консерви
підписані не по-нашому
і навіть не англійською
хоча на малюнку
виглядають смачно.
А ще купа всякої всячини
у пакетиках
теж закордонної
яку в душі не гребеш як їсти
але треба брати
хай буде.

А насамкінець лишаються
дитячі малюнки
синьо-жовті сердечка
котики і лелеки
поля та дороги
силуети у пікселі
а ще написи:
"Повертайтесь живими.
Назар, 8 років."
"Дякуємо за мирне небо.
Леся, 1 клас".
"Україна переможе"
І таке інше
що лежать собі у коробці
як невикористані відпустки
максимально довго
бо їх не з'їси
і на хліб не намажеш.

Хоча дехто із хлопців
таки вибирає найкращі
і ховає під плити
або в рюкзак
до консерв і батончиків
щоб обклеїти стіни
у бліндажах.

Але решта так і лежать
припадаючи пилом
ніби забута ніжність
зім'ята часом

Та інколи хтось
як сліпих кошенят
дістає їх з коробки
і довго мовчить
все пригадуючи
уламки старого життя
що сидять так глибоко
вже й не дістанеш
тільки ниючим болем
трохи притупленим
нагадують
заради кого
ми тут.

14.01.2023 

Гравітація

Все у природі циклічно
завжди щось закінчується
і починається
тому нічого дивного
коли у січні впродовж тижня
дощ змінюється на мороз і сніг
а потім знову дощ і туман
І десь між цими коливаннями
коли час завмирає в повітрі
як далекий гул техніки
на віддалення чи наближення?
Коліска чи гусянка?
Все не можеш вгадати
і поглядаючи у тепловізор
зішкрібаєш застиглі думки
як холодну тушонку
на мерзлий хліб
щоб лише збавити
зайвих кілька хвилин.

І чомусь пригадую фізику
прогуляних старших класів
яку вчити завжди було лінь
а дарма
бо тепер би я знав
закони збереження енергії
та термодинаміки
а не банальну силу тертя
яка саме зараз
здійснює безпосередній вплив
на мої закоцюблі руки
які мов два шматки деревної кори
скоро зітруться в порох.
А ще ж ноги
відмороженні пальці
що відчуваються інтуїтивно
ніби розсипані патрони
які збираєш у рукавицях
заряджаючи магазин
у цілковитій темряві.
Але головне
це знати і вірити
що вони десь там є
і потім ще буде шанс
їх відігріти.

Аби лише час
рухався трохи швидше
але ця безсмертна ніч
ніяк не хоче здаватись
а ще гравітація
ця всюдисуща сила тяжіння
яка саме тут, на Донеччині
відчувається сильніше
ніж будь-де.
Бо ще ніколи в житті
не доводилося повзати так багато
притиснутим до землі
щоб не було навіть сил
потім піднятись
не те що вирватись
з обіймів цієї зірки смерті
цієї божевільної наднової

А найгірше тут те
що астрономію я таки вчив
і смутно пам'ятаю
що спаливши весь водень і гелій
зірка колапсує
її гравітація більшає
і врешті
вона перетворюється на чорну діру.
Таку ж глибоку і ненаситну
як ця січнева ніч
ця вкрита льодом СП
і подзьобаний струпами степ
ніби шкіра прокаженого
що кожного разу допитливо
заглядає тобі в душу
крізь екран тепловізора
і все кличе
до себе.

27.01.2023 

Відлік

...один, два...
це не вірш а молитва
за тих кого знав
хто був поруч тоді
...три, чотири...
і спроба полічити
від одного до восьми
від одного до багатьох
до безкінечності і назад
...п'ять, шість...
доки смерть
ніби сусідська дівчинка
...сім, вісім...
теплого літнього вечора
грає у класики

...один...
Юра Нестеренко
він же "Мєхан" або "Копач"
бо мав за щастя
приймати безпосередню участь
у будівництві нового КСП
в посадці за Вугледаром
а потім потрапив
до нас на позиції
та продовжив копати
бійниці, нори, траншеї
і чистити окопи
навіть тоді
коли всі забивали на це
"чого не спишешся? –
спитав якось я.
– у тебе ж троє дітей".
бо на його місці
саме так би й зробив
"не знаю" – відповідав він
і знову брався за лопату
ніби боявся не встигнути
викопати щось важливе
простий роботяга
худий і чорнявий
борода й бакенбарди
як в Авраама Лінкольна

...два...
Лялько Вадим
він же "Араб"
смуглявий і жилавий
веселий і товариський
із запалими щоками
та м'якою, мов хліб
черкаською вимовою
як виявилось, він юрист
тож не з тих, хто лізе
за словом в кишеню
і одного разу
коли автомат заклинив
самотужки викидав
майже весь запас гранат
у двох чи трьох п***рів
щоб вже напевне
і без апеляцій
а ще якось
зловив курткою
осколок від СПГ
який лиш трохи припік
шкіру на грудях
а після відпустки
як щастя, короткої
привіз нам купу харчів
мовляв, їжте хлопці
щоб не спортилось –
домашнє ж.

...три...
Ваня Степанченко
або ж "Стєпаха"
від неіснуючого тепер
звання прапорщика
доріс до сержанта
завжди любив музику
а ще покричати
командирським голосом
на особовий склад
бо переживав за всіх і все
більш ніж за себе
а якось при заході
під час обстрілу
пірнув з головою
у спеціально приготовану
прильотом 152-го
ванну з грязюкою
лікувальною донецькою
якраз коли
температура коливалася
десь між нулем і мінусом
щоб потім ще ніжитись
цілий тиждень
в окопах

...чотири...
Ворона Віталій
або просто Ворон
старший сержант
механізованої роти
звичайний дядько
п'ятдесят з плюсом
що любив заходити
вночі на позиції
врубивши на повну
білий ліхтарик
завжди відставав
часто передихаючи
але вперто йшов
тягнучи із собою
БК і воду
страждав на шлунок
пив жменями ліки
давно міг списатися
але не списувався
з об'єктивних причин
"що я там робитиму?" –
відповідав мені
запиваючи кавою
чергову затяжку
і як виявилось
мав музичну освіту
по класу фортепіано
але працював як усі
де прийдеться

...п'ять...
Коля Зінченко
він же "Автобус"
бо ще під час АТО
возив пацанів
зрозуміло на чому
варив смачнючий борщ
та й узагалі
гарно куховарив
а на позиціях
читав електронні книги
одну за одною
(восновному про любов)
і навіть чернетку
мого невиданого роману
прочитав одним з перших
замість того щоб спати
в перервах між чергуваннями
а якось коли ми їли
з одного казанка
тушонку із гречкою
попросив собі примірник
(коли надрукують)
але ж щоб з підписом
я пообіцяв
але не встиг

...шість...
Ончуков Руслан
або "Смайл"
майже не посміхався
просто лежав
коли була можливість
дивлячись фільми або футбол
говорив мало
ініціативи не проявляв
але свою роботу
робив добре
а якось на заході
спіймав приліт СПГ
і осколок в голову
а я його виводив
на точку евакуації
по дощу і болоту
(ото було весело)
жаль тільки що не вивів
за межі області

...сім...
Гега Сергій
позивний "Тамагочі"
з сусідньої позиції
любив поговорити
(інколи аж занадто)
любив посміятись
(як же без цього)
писав пісні
грав на гітарі
навіть зробив турнік
прямо в окопі
а якось на бойових
зварив справжній суп
запахтівши засмажкою
усю посадку
бо війна війною
а жити треба

...вісім...
Грицай Петро
він же "Петруха"
або "Ювелір"
був найкращим
старшим позиції
на п'ятому десятку
давав фору
нам молодим
хитро усміхався
знімав окуляри
і робив на турніку
"підйом-переворот"
а після бойових
гнав усіх на футбол
і сам тащив
забивав голи
стрибав у підкати
наче хотів набігатись
на все життя
а коли всі боялися
навіть носа висунути
виліз з окопа
без каски і броніка
та пішов у бік підарів
щоб перевірити
чи не висохла ще
річка Кашлагач
був віруючим
часто молився
любив полеміку
на тему релігії
сподіваючись переконати
деяких бородатих
агностиків та атеїстів
завжди ліз
туди де гаряче
багато пройшов
багато побачив
і до кінця лишався
у складі "восьмої"
"було б добре, –
казав я йому
коли востаннє бачились –
зібрати ще наших
тих хто лишився
і знову побігати
в окопний футбол
так як колись
у "таланах" і пікселі”
а він усміхався
ніби вже знав
що у нашому матчі
голи забиватиме
тільки війна

...один, два...
вона помічає мене
і зупиняється:
"іди звідси – каже –
пиши свої тексти
не заважай гратися"
і я йду
так важко
як по осінній дорозі
по коліна в грязюці
одна безкінечна
ніч на Донбасі
один безкінечний
захід на позиції –
рюкзак на плечах
повний історій
які тиснуть на пам'ять
тягнуть донизу
тим нерозказаним
і недопрожитим

легко знаходити
друзів на цій війні
важко губити
нитку життя у ній
важко писати
згадуючи усе
знов рахувати
...один, два, три...
важко писати
епітафії
для своїх

04.12.2024 (оновлено 03.07.2025)